РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ ПОНЯТТЯ В ДІАЛЕКТИЦІ: ФІЛОСОФСЬКО-ОСВІТНІЙ ВИМІР

Мета статті – розкрити методологічну роль розуміння природи поняття в класичній діалектиці для сучасної педагогічної теорії та практики. Методологічні засади. Засобами досяг- нення поставленої мети є сама діалектика в її класичному варіанті, виражена через необхідні категоріальні зв’язки. Тим самим вона розуміється як логіка й теорія пізнання, доведені до етики, естетики і тим самим до мислячої педагогіки. Наукова новизна. У статті обґрунтовується думка, що розуміння природи поняття в класичній діалектиці має серйозне філософсько-освітнє значен- ня, оскільки може постати рефлексивною методологією дійсної педагогічної теорії та практики. Діалектико-логічне розкриття природи поняття як такого протистоїть звичайному тлумачен- ню поняття у формальній логіці, на яку суцільно орієнтована педагогіка. Поняття в діалектиці (насамперед у Геґеля) розкривається як єдність усезагального, особливого й одиничного. При цьому вельми значимим для педагогіки є розрізнення конкретно-всезагального й абстрактно-загального, відповідно, принципово різних способів узагальнення: емпіричного та власне рефлексивно-теоретич- ного. Оволодіння поняттями в їх істинному розумінні причетне до набуття свободи й вирішує про- блему поєднання набутих в освіті знань і реального життя. Висновки. Якщо педагогіка насправді стурбована процесами побудови власне людського в людському індивідові, вона жодним чином не омине діалектичного способу розуміння природи поняття. Проте для цього має бути розвинена певна філософська культура педагогів, без якої оволодіти змістом істинної понятійної форми про- сто неможливо. Якщо ж педагогіка й надалі буде користуватися лише формально-логічним знан- ням у способі побудови методики навчання, то вона, урешті-решт, виявиться нездатною вийти з нинішньої системної кризи.

КОІНСИДЕНТОЛОГІЯ ЙОЕЛЯ РЕГЕВА ТА СУЧАСНА МАТЕРІАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Метою статті є визначення логіки й місця вчення ізраїльського філософа Йое- ля Регева під назвою «коінсидентологія» в контексті сучасної матеріалістичної філософії (Бру- но Латур, Квентін Мейясу, Ґрем Гарман, Мануель Деланда, акселераціоністи). Методологічними засадами дослідження стали історико-філософська компаративістика, аналіз і синтез, узагаль- нення. Наукова новизна. Сучасна філософія в особі нових матеріалістів загрузла в антиноміях: об’єктивна реальність існує тут і раз і з необхідністю або ж потенційна, невичерпна й контин- гентна, пізнавана або непізнавана, речі конституйовані відносинами або ж внутрішніми якостя- ми, капіталізм функціонує за допомогою технологічного детермінізму або соціального детермінізму, існує загальна онтологія об’єктивної реальності (усі об’єкти суть «х») або партикулярна онтологія об’єктивної реальності («усі об’єкти» є унікальними, сингулярними). Йоель Регев у вченні під назвою «коінсидентологія» намагається розв’язати ці антиномії, реанімуючи в суто метамодерністському дусі спінозівську теорію субстанції (єдність у відмінності) й діалектико-матеріалістичну філософію (привласнення та відчуження, наближення й віддалення атрибутів субстанції). Висновки. Сучасні матеріалістичні філософи вважають один принцип, одну сторону, один атрибут, одну категорію реальності принципом, згідно з яким інша сторона тощо виключається, виноситься за дужки або розуміється як недосяжні Благо, Істина, Надлишок. Якраз у цьому полягає небезпека, на думку Й. Реге- ва, оскільки такі мислителі атрибутів не мислять субстанційно, пріоритизують один із атрибутів, принцип розділеності, тоді як головний принцип субстанції Й. Регев позначає як утримання-разом- розділеного, а відчуження атрибутів – як Іманентне Неможливе. Сучасні філософи здійснюють битву атрибутів, створюючи різні версії Іманентно Неможливого, або даності неданого, уважа- ють неосновний атрибут недостойним, ідеальним, що дає можливість перебільшення значущості основного атрибута: необхідність виявляється жертвою контингентного, відношення – якості, людина – технології, людське – нелюдського й vice versa. Замість розуміння внутрішнього поділу єдиної субстанції, виходить битва трагічно розділених атрибутів. Суть коінсидентальної філософії полягає якраз у тому, щоб побачити справжній конфлікт за пеленою примарних конфліктів, бороть- бу розсварених атрибутів між собою для фіксації єдності, субстанційності, розкрити механізм, що створює тягу до Іманентно Неможливого.

«СМЕРТЬ ЛЮДИНИ»: ТЕОРЕТИЧНИЙ АНТИГУМАНІЗМ ЧИ ДЕГУМАНІЗАЦІЯ?

Мета роботи. У статті проведена аналітика філософеми «смерть людини», теоретико- культурологічний смисл якої найчастіше розкривається як теоретичний антигуманізм, але показано, що трактування цього феномена виявляють різноманітні до протилежності змісти. Методологічні заса- ди. Основний шлях думки – понятійна робота, виявлення антропологічних вимірів гносеологічних засад понять на прикладі культурологічної аналітики філософеми «смерть людини». Наукова новизна. Пока- зано, що в доповнення розробки поняття «теоретичний антигуманізм» за виразної нейтралізації мож- ливих етичних конотацій його для початку ХХІ ст. характерне загострення уваги на етичних наслідках, позначених уживанням терміна «дегуманізація», яке співвіднесене з поняттям іконоборництва, узятим не в контексті історії єресей, а за експлікації антропологічного аспекту людина не просто усувається із центру Всесвіту, що характерне для ренесансного гуманізму, і критика просвітництва в цьому аспекті є виправданою, але вона позбавляється своїх власне людських рис і прирівнюється до механіко- геометричних форм, розкладається на трикутники, плями, лінії, зрощується з рослинно-тваринним і неорганічним світом. Таким чином, виявляється другий смисл префікса «де» – рух донизу, знижен- ня, тобто нове мистецтво робить видимим приховане від «фізичного» ока переродження людини в напрямі руху її від образу й подоби Богу (вищій реальності) до прирівнювання її до інших нижчих форм, аж до атомарного розпаду в абстракціонізмі. Зусилля переображення людської природи пере- кладаються на техніку як засіб гарантовано дієвого отримання результату, домінантними цілями стають цілі споживацтва, творча природа конститування людського в людині осмислюється як ефе- мерна релігійна «вигадка» і тверезе око, озброєне науковим знаряддям, за образом людини прозріває безособові структури. Людина елімінує власну присутність у світі, передаючи важкі функції машині й знищуючи те, що спричиняє біль. Найочевидніше світ без загострено болючого Я засвідчений у сучас- ному мистецтві, причому прикметник «сучасне» відсилає до певних якісних, а не часових ознак, оскільки в сучасності як часі представлені дуже різноманітні художні практики. Висновки. Поняття «теоре- тичний антигуманізм» розгортає свій смисл у просторі гносеологічно-орієнтованої думки, що маскує етичний зміст, явно присутній у тезі «смерть людини», але цей смисл виразно виявляється понят- тям «дегуманізація», яке не так часто пов’язується з гносеологічними установками, тоді як етико- антропологічні виміри його виразно засвідчуються в сучасних художніх практиках.

РОЗУМІННЯ МАГІСТРАНТАМИ СМИСЛОЖИТТЄВОЇ ЦІННОСТІ ЗДОРОВ’Я ПІД ЧАС ВИКЛАДАННЯ КУРСУ «ФІЛОСОФІЯ ЗДОРОВ’Я»

Мета статті – визначити основні характеристики здоров’я людини як смисложиттєвої цінності та запропонувати напрями її осмислення магістрами під час опану- вання курсу «Філософія здоров’я». Методологічними засадами дослідження стали принципи системності та аксіологічного підходу. Автор стверджує, що усвідомлена орієнтація людини на здоровий спосіб життя є важливим показником розуміння смислу свого життя. Здоров’я людини як індивідуальна і соціальна цінність дає їй можливість пройти життєвий шлях на максимальному рівні самоздійснення. Людині необхідно зрозуміти, у чому смисл подій, що відбуваються в її житті, які фактори сприяють успішності в досягненні мети тієї або іншої діяльності, а які можуть ста- ти перешкодою на життєвому шляху. Процес професійного становлення, досягнення професійних здобутків, повноти відчуття самореалізації неможливий без ціннісного ставлення людини до свого здоров’я як смислоутворювальної цінності життя. Визначено доцільність опанування теми «Здоров'я як смисл і цінність життя людини» у процесі здобуття знань із зазначеного курсу для формування відповідних умінь і навичок у студентів. Основними напрямами опанування курсу стали такі: цінність здоров’я як засіб досягнення мети; цінність здоров’я як результат подолання життєвих труднощів та перешкод; захисні механізми організму; гармонія розвитку особистості як умова самореалізація та усвідомлення смислу життя. Автор наводить приклади висловлювань майбутніх фахівців, які демон- струють результативність запропонованого напряму курсу. Наукова новизна полягає у практичній спрямованості курсу «Філософія здоров’я». Важливою його темою є «Здоров'я як смисл і цінність життя людини». Саме зазначена тема не тільки розкриває зміст основних категорій, а й мотивує майбутніх фахівців на самовдосконалення, на збереження власного здоров’я як умови самоздійснення в житті. Висновок. Спрямованість курсу «Філософія здоров’я» на особистісний розвиток май- бутнього фахівця та його успішність у професіональній діяльності вимагає не тільки ознайомлення з концептуальними основами філософського тлумачення здоров’я людини, суспільства, а й мотиву- вання на здоровий спосіб життя як смисложиттєву цінність.

СИНТЕЗ У СТАТИЧНОМУ Й ДИНАМІЧНОМУ АСПЕКТАХ У ГЕНОЛОГІЇ ПАРМЕНІДА ТА ГЕРАКЛІТА

Метою статті є історико-філософський аналіз античних витоків синтезу в генології Парменіда і Геракліта, їх порівняння та зіставлення з геґелівською моделлю синтезу. Методологічні засади дослідження: основний метод – історико-філософський. У статті також застосовано порівняльний і структурно-функціональний методи. Використовуються загальнонаукові методи: аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування тощо. Наукова новизна. Історично склалося так, що онтологія (метафізика буття) зайняла домінуючу позицію в сучасній філософії, відсунувши на другий план генологію (метафізику єдиного). Категорії «буття» і «єдине» почали вжива- тися як взаємозамінні, а іноді як рівнозначні. Це суттєво вплинуло на розвиток філософії зага- лом, змінивши специфіку самого способу мислення, зокрема когнітивної операції синтезу. Пояс- нення специфіки синтезу, як і спроби класифікації його різновидів, у більшості філософських праць продовжує зберігати однозначність. Такий підхід став усталеним у модерній практиці філософування. Він не зазнав жодних змін у поглядах представників сучасної української філософії. Наявні визначення та класифікації операції синтезу мають переважно описовий характер. Син- тез у традиційному розумінні, як правило, асоціюється з ім’ям Ґ.В.Ф. Геґеля. Сучасна філософська рефлексія, що ґрунтується на критиці метафізики у ХХ ст., вимагає розв’язання проблеми супереч- ностей. Саме тому важливо здійснити нові кроки в дослідженні історичних витоків появи операції синтезу, розкрити генологічну модель її здійснення, яка тривалий час залишалася в забутті. Вис- новки. У генологічному синтезі, на відміну від геґельянської моделі, суперечності є формальною умовністю. Відмінність статичної і динамічної моделей синтезу Парменіда і Геракліта полягає у виборі умов здійснення цієї операції – «від єдиного» і «до єдиного».

РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНИХ ПОГЛЯДІВ І ПРЕДМЕТНОЇ ТЕОРІЇ АЛЕКСІУСА МАЙНОНҐА

Метою статті є визначення й дослідження концепції та предметної теорії Алексіуса Майнонґа в розробці філософської герменевтики та її потенціалу в колі герменевтич- них можливостей сучасних філософських досліджень. У зв’язку з цим в історико-філософському контексті постає питання щодо прояснення особливостей цього процесу. Відомо, що ця теорія, у свою чергу, є однією з наукових теорій, які зробили внесок у розробку філософської герменевти- ки, утім ступінь цього внеску та її потенціал у колі герменевтичних можливостей ще належить з’ясувати. Методологічні засади. Продуктивним є метод історико-філософського аналізу, що дав змогу простежити ступінь внеску концепції та предметної теорії Алексіуса Майнонґа в роз- робку філософської герменевтики та її потенціал у колі герменевтичних можливостей сучасних філософських досліджень. При роботі з текстами загальнометодологічною основою були над- бання історико-критичного, системно-структурного й міждисциплінарний підходів, що в межах історико-філософського дослідження передбачає синтез не тільки норм наукового аналізу пер- шоджерел, а й теоретичних принципів, що визначають напрями дослідження об’єкта. Наукова новизна. У статті проаналізовано філософську герменевтику в контексті історичних поглядів і предметної теорії Алексіуса Майнонга. Визначено й досліджено ступінь його внеску в розроб- ку філософської герменевтики та її потенціал у колі герменевтичних можливостей сучасних філософських досліджень. З’ясовано, що формування теоретичної концепції Алексіуса Майнонґа відбувається в три етапи: філософсько-психологічний, дескриптивно-феноменологічний і логіко- семантичний. Висновки. Теорія предметів Алексіуса Майнонґа стала помітною віхою в історії європейської філософії кінця ХІХ – почату ХХ століття. Нині не існує усталеної періодизації творчості Алексіуса Майнонґа, але є несумнівним, що становлення його філософської концепції відбувалося в кілька етапів, що так чи інакше визначають віхи його творчості.

НОВІ ПІДХОДИ ДО ПИТАННЯ ПРО ТИПОЛОГІЮ НЕЯВНИХ ЗНАНЬ

У статті досліджується особливий фрагмент когнітивної системи людини – імпліцитні, або неявні, знання. Сучасна філософія не приділяє достатньої уваги цій важливій складовій частині людського пізнання, особливо питанню типології неявних знань. Мета дослідження: аналіз розвитку імпліцитного типу знань та формулювання на цій основі підходів до класифікації неявних знань. Методологія. У роботі використовувалися загальнонаукові та формально-логічні методи аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування. Крім того, використано історичний та генетичний методи, а також лінгвістичний, герменевтичний і евристичний методи дослідження. Наукова новизна. Запроваджується принципово новий підхід до аналізу цього типу людських знань, а також до вирішення актуальної для сучасної теорії пізнання проблеми розроблення цілісної типології неявних знань. Пропонується за основу такої типології узяти історико-генетичний підхід, який полягає у розгляді основних етапів формування неявних знань в історії розвитку homo sapiens, аналізі різних типів імпліцитних знань, що виникають на цих етапах, і здійснення на цій основі перших кроків зі створення системної типологізації неявних знань. У процесі аналізу доведена особлива роль, яку відіграють первісні типи імпліцитних знань, що формуються у прадавніх людей на біологічному рівні у процесі безпосередньої практичної діяльності людей. Аутопоетичні витоки первісних знань беруть свій початок від тваринних предків людини, але на новому рівні отримують нові якості. Важливим висновком, який отримано у статті, є припущення, точніше, твердження, що цей найдавніший шар імпліцитних знань зберігає своє значення і для сучасної людини. Ці знання не тільки беруть участь у багатьох пізнавальних діях людини, вони є невід’ємною складовою частиною фундаментального, базового шару висхідних передумовних знань, на яких базується майже уся пізнавальна діяльність людини, у тому числі й наукова. Проаналізовано також особливий різновид неявних знань – імпліцитні знання, які притаманні природній мові. Вони також формуються у прадавні часи, але не тільки існують, але й активно діють у межах сучасних природних мов людства. Імпліцитні компоненти мови відіграють важливу роль як у процесах безпосередньої комунікації, так і у теоретичному, науковому пізнанні. Висновки. Хоча імпліцитність, неусвідомлений характер цього феномену робить його важкодоступним для формалізованого, абстрактно-наукового та філософського аналізу, дослідження у цьому напрямі є необхідними і важливими для більш глибокого і точного розуміння специфіки як людського пізнання взагалі, так і абстрактно-логічного, понятійного, наукового пізнання. Імпліцитна складова частина пізнання присутня у всіх без винятку видах людської діяльності – як в інтуїтивних діях «на рівні живої істоти», так і у специфічно людській діяльності – пізнавальній, практичній, творчій. Тому дослідження проблеми імпліцитного знання залишається актуальним для сучасної теорії пізнання та епістемології.

ПРІОРИТЕТ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ ПРАВОСЛАВНОГО ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ XVI – XVII СТ.

Мета статті. У статті проаналізовано концептуальні особливості розуміння бут- тя та земного призначення людини у філософсько-полемічних текстах представників православ- ного традиціоналізму XVI – XVII ст. Методологія. Для досягнення поставленої мети, досліджуючи полемічні твори, ми дотримувалися принципів діалектики, історизму, послідовності та цілісності. Була застосована аналітична герменевтика текстів І. Вишенського, І. Копинського, Й. Княгиницького, В. Суразького, Г. Смотрицького, Віталія з Дубна тощо для виявлення в них елементів та ідей, харак- терних для релігійно-містичної течії. Під час вивчення та обґрунтування концептуальних особливо- стей розуміння буття людини мислителями православного традиціоналізму XVI – XVII ст. використані методи аналізу і синтезу, узагальнення, абстрагування та філософської компаративістики. Наукова новизна. У статті стверджується, що уособлюваний І. Вишенським православний традиціоналізм у тогочасній українській суспільній думці здебільшого орієнтувався на збереження візантійської основи православного благочестя. Тому мислитель проповідував повну ізоляцію від світу, втечу від земних тур- бот у монастир або печеру, навчав зневажати в людині плотське, земне, а призначення людини в земно- му бутті вбачав у постійному самовдосконаленні духу з метою обоження – злиття з Богом через благо- дать. Стосовно ж Острожських діячів та братчиків, то вони все-таки допускали певні нововведення, вкраплення ренесансних та реформаційних елементів у культурне життя. Висновки. Утвердженню в XVI – XVII ст. в українській культурі релігійно-містичної течії сприяло візантійське православ’я, зосе- реджене на плеканні духовності, молитві, досягненні земних радощів через праведне життя, відповідно до вимог Бога. Представники православного традиціоналізму з великою упередженістю ставилися до філософії, можливостей науки, «зовнішньої мудрості» – західної схоластики і здобутків ренесансно- гуманістичної та реформаційної думки. Містики доводили, що сенсом земного життя людини має бути постійне подолання зовнішнього, тілесного, злого та прагнення до вічних ідеалів духу.

ВИХОВАННЯ НОВОЇ ЛЮДИНИ. ФІЛОСОФСЬКЕ ТА ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДОКТРИНИ КОЛЕКТИВІЗМУ

Мета статті – довести, що характерне для сьогоднішньої філософської та педагогічної думки абстрактне протиставлення індивідуалізму та колективізму є контр- продуктивним як з теоретичної (тобто філософської та політекономічної), так і з практичної (соціально-педагогічної) позиції і не було ніколи притаманне ні класичній філософії, ні класичній педагогічній думці. Задля досягнення цієї мети у статті здійснена спроба простежити в найзагальніших рисах еволюцію теоретичних та практичних поглядів на питання виховання людської особистості та ролі колективу в цьому процесі. Окрема увага приділена аналізу поглядів М.Г. Чернишевського та А.С. Макаренка як найяскравіших представників теорії та практики колективістського напряму в педагогіці, один із яких водночас був прихильником теорії «розум- ного егоїзму», а інший досягнув чи не найбільших в історії педагогіки успіхів у справі масового виховання всебічно розвинутої особистості. Дослідження спирається на класичну традицію, яку М.Г. Чернишевський охарактеризував як антропологічний метод у філософії. Автор не тільки не претендує на якусь наукову новизну, але і старається довести, що в таких галузях, як філософія, економічна наука, педагогіка, формальна гонитва за новизною часто приводить до бездумного заперечення старого, тобто невміння відрізнити те, що дійсно віджило своє, і класичне, тобто таке, що принципово не може застаріти. Такий підхід не веде до справді нового, а приводить як науковців, так і практиків до того, що вони знову і знову повторюють ті ж самі помилки, які дав- но були подолані в класичній традиції. Одним із яскравих прикладів таких помилок і є абстрактне протиставлення індивідуалізму та колективізму. Головним висновком цього дослідження є те, що насправді справжній колективізм є не що інше, як послідовно проведений індивідуалізм, а вихован- ня справжньої, розвинутої індивідуальності, особистості можливо виключно тільки в правильно організованому колективі і через колектив.

МІСТИКО-ІНТУЇТИВНІ ПРАКТИКИ ДЗЕН-БУДДИЗМУ

Метою дослідження є розгляд особливостей духовної сутності містико-інтуїтивних практик дзен-буддизму. Методологічні засади. Методологія дослідження основана на логічному поєднанні історичного, порівняльного, діалектичного методів наукового дослідження. Наукова новизна полягає в аналізі духовних практик дзен-буддизму як засобу самопізнання, шляху інтуїтивного пошуку єдності власного буття, що зумовлюють його поширення в сучасному світі. Автори зазна- чають, що досягнення просвітлення, «саторі», у дзен-буддизмі не вкладається в однозначне логіко- дискурсивне пояснення, для його досягнення використовується низка містико-інтуїтивних практик, спрямованих саме на інтуїтивне осягнення істинної природи речей. Серед характерних особливо- стей, на які претендує вчення дзен, можна виділити такі: отримання одкровення без священних текстів; віра невід’ємна від прагнення до переживання особистісного просвітлення; дзен-буддизм передбачає безпосередній контакт з об’єктивно-психологічною сутністю людини (що знаходиться за межею її почуттів, думок); осягнення цієї «потаємної природи» визначає шлях до «досконалості Будди». Інтуїтивне прозріння постає як знання, пов’язане з всезагальним та особистим аспектами існування. У Порожнечі як першооснові світу немає жодної різниці між народженням і смертю, об’єктом і суб’єктом. Просвітлення постає як «повне пробудження» цілісної особистості, коли людина перестає розглядати себе як річ, стає відкритою у своїх почуттях до світу. Завдання люди- ни – зрозуміти це й досягти єдності власного «Я», коли при усвідомленні своєї глибокої причетності до всього сущого зникає уявлення про існування протилежностей. Автори доходять висновку, що в дзен-буддизмі самопізнання є позаінтелектуальним процесом, який постає як повнота досвіду, що відбувається внаслідок зіткнення з внутрішнім інтуїтивним самозаглибленням задля пошуку єдності власного буття.